Куски даху на землі, тіла 4 людей без облич, розтерзані осколками, та двоє осиротілих маленьких дівчаток посеред цього жаху – картина сімейної вечері, яку перервав ворожий снаряд, досі стоїть перед очами поліцейського, який у складі групи швидкого реагування першим прибув на місце артобстрілу. Документувати теракти, евакуювати людей під «градами», витягувати загиблих з-під завалів та допомагати тим, хто виживає на межі гуманітарної катастрофи в зоні бойових дій - три роки тому, працюючи в мирному Запоріжжі, Роман і гадки не мав, наскільки іншою стане нова поліція та він сам.

38-річний Роман Алешкевич – родом з села в Запорізькій області, з дитинства спілкується українською, а в родині живі рідні традиції. Стати міліціонером мріяв ще дитиною, і відразу після армії прийшов у місцевий райвідділ працювати. Був дільничним, рядовим інспектором, а потім командиром батальйону дорожньо-патрульної служби. Зараз все це залишилося в іншому житті.

На Донеччину приїхав, як тільки почалася антитерористична операція, в липні 2014 року, у складі загону доданих сил. Не зміг всидіти вдома, бо розумів: якщо не спинити терористів – вони прийдуть в його дім.

- Ми були всі вмотивовані, нас було 15 працівників міліції. Ну а хто, крім нас. Тому що ми чоловіки, тому що це наша країна, і ми розуміли, що ми повинні бути тут і допомагати всім, чим ми можемо, аби перемогти ворога, - розповідає поліцейський.

Після 2 місяців у відрядженні чоловік повернувся додому, але ненадовго - вже в січні 2015 року він перевівся в зону АТО на постійну роботу.

В Авдіївку доля закинула поліцейського в листопаді 2016 року, де він працював оперуповноваженим. Займалися своїми безпосередніми обов’язками – розкривали злочини, вилучали зброю та боєприпаси, припиняли наркотрафік.

А буквально через місяць на фронті розпочалося загострення: бойовики щодня гатили по житловим кварталам міста, цілеспрямовано знищували інфраструктуру та комунікації.

За словами Романа Алешкевича, тоді злочинність пішла на спад і на перший план вийшли нові завдання.

- Основна наша робота була під час обстрілів – це виїжджати першими і надавати допомогу громадянам, надавати інформацію в чергову частину про те, що саме трапилося, яка необхідна допомога, евакуювати громадян, - зазначає правоохоронець.

Тоді, у двадцятиградусний мороз 20-тисячне місто опинилося на межі виживання – без світла, зв’язку, води та опалення – та під шквальним вогнем противника. За розпорядженням заступника голови Нацполіції В’ячеслава Аброськіна в місто було спрямовано додаткові сили поліції – більше 100 працівників різних служб, розгорнуто 4 пункти з надання допомоги людям, створено мобільні групи поліції.

Роман ніс службу у такій групі безпосередньо на лінії вогню - у старій частині міста біля промзони. Тут ворожими снарядами пошкоджено близько 300 будинків. Це досі найнебезпечніша територія Авдіївки. Є будинки, в які «прилітало» по 7 разів, точніше – їх вже нема.

Вдень та вночі, у повній темряві, поліцейські патрулювали Авдіївку, якщо починався обстріл - їхали туди, куди влучили снаряди, обстежували територію, рятували людей.

- У нас був прямий зв’язок з квартальними, старшими на вулицях, де ще лишилися люди. І вони відразу безпосередньо набирали нам, навіть в 102 ще не було інформації, а ми вже знали приблизно, що трапилося, та виїжджали туди, - згадує поліцейський. - Це горе – людина приходить, а в неї нічого немає, нічого не залишилось, навіть іноді стін - і тих немає. На одному будинку є напис «Боже, бережи Авдіївку». Так і ми, вірили в свого ангела-охоронця і робили свою роботу.

Роман Алешкевич провів у «гарячій точці» 8 місяців. Бачив багато горя та сам ходив за крок до смерті. Але дві трагедії зачепили за живе, і не відпускають досі.

13 травня в Авдіївці снаряд, випущений зі ствольної артилерії, вибухнув на подвір’ї по вул. Сапронова. Дві родини сіли вечеряти на вулиці. Їхні діти, 7-річна Женя та 4-річна Саша, дивилися мультики у хаті. Коли вони вибігли надвір - їхні батьки були вже мертві. Вижив тільки старший брат однієї з дівчаток, він досі в реанімації у Дніпрі.

Група Алешкевича опинилася на місці обстрілу вже за кілька хвилин після вибуху.

- Одним ворожим пострілом було вбито 4 людини, двоє діточок в одну мить залишилися сиротами – це було важко. Коли ми приїхали, діточок вже там не було. Відразу після обстрілу вони вибігли з цього подвір’я і забігли у найближчий будинок, до сусідів. Дорослі намагалися з ними спілкуватися, але вони були замкнуті, переживали і одна з них постійно розказувала, що її мамі відірвало голову і що раніше мама ніколи не помирала, - Роман Алешкевич намагається говорити спокійно, але голос помітно змінюється.

Пізніше сусіди розповідали журналістам, що перший раз бачили, щоб поліцейські, які щодня виїжджають на місця обстрілів, плакали.

Правоохоронцям довелося докласти зусиль, аби встановити особи загиблих. «Обличчя у них не було ні у кого, тому що осколками пошкоджено, а документи на місці ми не знайшли», - зазначає підполковник поліції.

Роман Алешкевич потім неодноразово приїжджав до дівчаток, які залишилися під опікою бабусь, допомагав та підтримував.

Це був другий переломний момент для поліцейського. Перший був 2 лютого, коли терористи вдарили по школі, де люди отримували гуманітарну допомогу. Внаслідок артудару загинули три людини – молода жінка та два співробітника ДСНС.

Загалом в Авдіївці пошкоджено більше тисячі будинків. Будинок, де мешкав Роман Алешкевич, також потрапив під обстріл, снаряд влетів у сусідню квартиру, пошкодивши і його оселю.

Але навіть в них, з пустими вікнами-очницями, абияк затягнутими поліетиленом, продовжують жити люди, і поряд з ними – поліцейські.

- Так, було важко, але ми жодним чином не показували цього, адже якщо і ми будемо показувати, що нам важко, то людям буде ще важче. Люди продовжують вірити у нас, продовжують вірити у нашу владу, і ми просто не мали права показувати будь-яку слабину, - наголошує поліцейський.

Підполковник Алешкевич згадує моменти, коли співробітники поліції разом з військовими доставляли людям продукти харчування, ділилися з ними своїми пайками, возили буржуйки, якими грілися і самі.

- Сучасний поліцейський на Донеччині – це такий універсальний солдат, який може все. Його загартувала і війна, і та напруженість, яку вони переносять, це, дійсно, підготовлені люди. Я не скажу, що безстрашні – страх є у всіх, всі бояться, всі хочуть жити. Але як би не було страшно, ми не тікаємо, ні за кого не ховаємося, а робимо свою роботу. Ми знаходимося поруч зі своїми громадянами, і це дуже важливо. Люди бачать нашу підтримку і що ми разом з ними ділимо і горе, і радість, ми їх не залишимо, - підкреслює Роман Алешкевич.

Наразі чоловік є керівником Мирноградського відділення поліції, де йому поставлене завдання налагодити роботу підрозділу та зробити 50-тисячне місто дійсно безпечним.

З родиною Роман бачиться рідко – син вчиться у Дніпрі, а дружина чекає на повернення чоловіка у Запоріжжі. Поліцейський вважає, що повертатися додому ще не час. На питання, коли буде мир на Донеччині, відповідає: «коли війська РФ залишать нашу територію і ми візьмемо кордон нашої країни під свій контроль».

Але де б не був, Роман Алешкевич не розстається з подарунком коханої – власноруч вишитою сорочкою. Вишиванка нагадує поліцейському про своє коріння, про те, що за його спиною – не тільки сім’я, але вся рідна країна, яку він має захищати.