Україна просила ОБСЄ посприяти налагодженню взаємодії керівників газових господарств по обидві сторони лінії розмежування задля ремонту газопроводу «Макіївка - Авдіївка». Раніше, коли місто обстрілювали, я одразу дзвонив керівництву ОБСЄ і повідомляв їх про це. Вони брали трубку, ми спілкувалися. Але зараз, коли йдуть обстріли, на мої дзвінки вони не відповідають. Ось така в нас комунікація. Чому це так? Не до мене питання, а до них. У вечірній час, коли починаються обстріли, патруля ОБСЄ в місті уже немає. Востаннє спілкування з ними це було кілька днів тому, після того, як «прилетіло» на вулицю Тургенєва, де внаслідок обстрілу отримала поранення місцева мешканка. Тоді я ввечері до ОБСЄ дзвонив, вони не відповідали. Наступного ранку вони віддзвонилися і розпитували: що там, як там? Але вже пізно було: треба реагувати, фіксувати, коли йде обстріл.

Про газопостачання

Мешканці старої Авдіївки виживають за рахунок газових балонів. Зараз багато людей просять дати тверде паливо. Ми звертаємося до керівництва області по допомогу в оформленні субсидій, на основі яких можна було б забезпечити їх твердим паливом.

У прискореному темпі відпрацьовуємо документи, щоб розпочати альтернативне будівництво газопроводу. На реалізацію цього проекту виділили мільйон гривень для підготовки документації. Ці гроші були виділені ще минулого року, бо газова проблема виникла не сьогодні. Далі -  справа за виділенням коштів від обласної військово-цивільної адміністрації та Авдіївського коксохімічного заводу. Місто, скільки мало виділити, вже виділило. 15 червня ми зустрічалися з головою військово-цивільної адміністрації Донецької області Павлом Жебрівським і генеральним директором Авдіївського коксохімічного заводу Мусою Магомедовим, обговорювали будівництво альтернативного газопроводу. Я знаю, що в Києві на вищому рівні вже прийнято рішення про цей проект. Зараз я роблю розпорядження щодо делегування функцій замовника обласній адміністрації. Це означає, що місто не покинуте напризволяще.

Про волонтерів та допомогу

Я знаю волонтерів. Коли вони приїжджають в Авдіївку, ми з ними спілкуємося. Волонтери, які приїжджають до міста, допомагають і армії, і цивільним людям. За це ми їм дуже вдячні. На жаль, бачив я і волонтерів, які абсолютно уникають спілкування з владою, а потім хтось із них жаліється на відсутність допомоги від нас.

Якщо в когось є якісь скарги, то наші двері відкриті, всі знають, куди можна звертатися. Заходьте, пишіть заяву, і ми одразу реагуватимемо. Якщо виникає потреба відселення, то пропонуємо варіант. Якщо у людей є бажання, вони спокійно до нас приходять, пишуть заяву і ми організовуємо. У нас в районі за межами міста є «Смарагдове містечко» (санаторій), яке у підпорядкуванні керівництва області. Там є номери готельного типу, де люди тимчасово проживали, перечікуючи обстріли, або використовували ці житлові приміщення як альтернативу зруйнованому житлу. Останньої зими таких було трохи більше 170 людей, коли у нас була ескалація. Потім вони повернулися назад до своїх осель. На даний час жодної заяви про те, що хтось кудись хоче відселитися, немає. Якщо в людини пошкоджене житло, пропонуємо поселитися у приміщенні територіального центру, який у народі називають «Будинком для людей похилого віку». Там абсолютно нормальні умови проживання, приїздіть і подивіться.

Щодо Надії Жилавої, я можу багато про неї розказати. Але якщо коротко, то вона займалася волонтерством на «дев’ятці» (медичний пункт у багатоповерхівці на околиці Авдіївки). Нібито допомагала у забезпеченні харчуванням наших бійців. Потім зайшла в місто 58-ма бригада, у складі якої був 16-й окремий мотопіхотний батальйон. На той час його комбатом був Олег Громадський. За якийсь час Жилава поскаржилася мені на те, що її вигнали, відсторонили. Я почав з’ясовувати, і виявилося, що були купа «заниканих» медикаментів, медичних сумок, продуктів харчування. Командир каже, що у нього в батальйоні цього всього, як не було, так і немає. Виходить, що це все добро не доходить до солдатів? А куди ж дівається? Тому командир вигнав таку от «волонтерку». Олег Громадський може підтвердити мої слова.

З травня до майже середини червня в Авдіївці працювали шість бригад Державної служби з надзвичайних ситуацій, які відновлювали житло, це близько 60-70 людей. Ці люди працювали у приватному секторі, ремонтуючи будинки у старій Авдіївці. Десь, 46 будинків вони відновили. Працювали за рахунок гуманітарної допомоги у вигляді будівельних матеріалів, яку надавала нам вся Україна. Їхню роботу бачило все місто. Чому мешканка заявляє, що вона цього не бачила, якщо щоранку ремонтники проїжджали на роботу повз її будинок?

Люди, які приїжджають, працюють незалежно від того, співпрацюємо ми з ними, чи ні. Я ж не можу контролювати, чи керувати волонтерами, ми раді будь-якій допомозі. Просто кажу вам про те, що не всі з них приїжджають і допомагають. От пані Жилава, наприклад, не волонтер, вона не приїхала звідкись, вона – місцева жителька. 

Заступник голови СММ ОБСЄ Александр Хуґ говорить про 45 загиблих цивільних мешканців на Донбасі з початку цього року. Тобто, порівняно з аналогічним періодом минулого року, кількість жертв зросла більш як удвічі. Це лякає людей, вони виїздять із міста?

Про настрої в місті

У місті живуть приблизно 22 тисячі людей. За останні півроку ця цифра не змінилася. Чому не виїздять? Хоч як це пафосно звучить: люди - патріоти свого міста. Друга причина – відсутність альтернативи. Де жити? У найважчі часи 2014-го в Авдіївці залишалися вісім тисяч жителів. Потім повернулися й ті, хто виїхав. Звичайно, не можна сказати, що люди звикли до такої ситуації. Будь-яку нормальну людину все це психологічно виснажує: переїзди, життя в очікуванні обстрілів тощо.

Скільки людей – стільки й думок. Ось такі і настрої. Якщо вас цікавить, чи більше стало людей, які розуміють, що таке Україна, і хочуть бути у складі України, то так, їх кількість з початку збройного конфлікту набагато побільшала. Але, на жаль, є люди, які трішки не розуміють, що таке Раша і що таке «русскій мір». Це також правда, яку не варто приховувати. Казати, що таких немає, це – брехати. Навіщо?

Так, без проблем можна зловити «сепаратистські телеканали». Але не вся справа в телеканалах. Днями в нас була група депутатів Верховної Ради з Комітету з питань свободи слова та інформаційної політики, зокрема, Вікторія Сюмар. Була також Тетяна Попова (голова ради асоціації «Телекомунікаційна палата України»), гендиректор «1+1» Олександр Ткаченко. Люди ходили, дивилися на нашу ситуацію. В нас вже працює ретранслятор, за допомогою якого можна дивитися два українські телеканали (UA Перший і місцевий телеканал «До ТеБе»), також запустили радіоканал «Голос Донбасу» на частоті 95,7 FM. Але попри це, кожна людина самостійно вирішує, який канал вмикати, сама натискає кнопки на пульті. Ніхто їй не підказує. Я за те, щоб у людини був вибір, що вона може дивитися. На жаль, телевежа, яка стоїть в Донецьку, перемагає, якщо можна так сказати, усі наші вежі. Тому більшість каналів, які є в людей у телевізорі, транслюються з того боку. Звичайно, варто було би їх блокувати. Але для цього потрібно технічно бути потужнішими, а це великі кошти. На жаль, це питання не залежить від військово-цивільної адміністрації.

Про підприємства в Авдіївці

АКХЗ працює. Завод запустив усі свої печі, але все ж є нестача технічної води. Трубопровід, що йде до заводу, пробитий. Є дуже велика втрата води на шляху до підприємства. Ділянка пробитої труби знаходиться у сірій зоні. Нас на неї не допускають із серпня 2016 року. Ми не можемо відремонтувати цей трубопровід.

Авдіївський завод металевих конструкцій працює. Не на повну потужність, але працює. Вони –  молодці.

Про провокації бойовиків

Бойовики ставлять у паспорти наших громадян при перетині лінії розмежування позначки «ЛНР» і «ДНР», з якими людей потім не пускають на підконтрольну Україні територію. Відповідно до наших законів, якщо у паспорті стоїть така позначка, він вважається недійсним. Тобто людина з таким паспортом вже не може звертатися до українських державних органів, і вони не можуть надати такій людині адмінпослуги. Сепаратисти роблять це свідомо, аби українцям на підконтрольному Україні боці держава почала відмовляти у різного роду допомозі, нагнітають ситуацію, аби Україна була знову поганою.

Особисто я за два роки роботи в Авдіївці мав один такий випадок, коли жінці штамп в український паспорт поставили навіть не у так званих республіках, а у Росії, куди вона виїздила. Враховуючи, що у неї ж не було штампа про виїзд з України, штамп про перебування у РФ вважається незаконним. Вона мала проблеми з таким паспортом, коли повернулася додому, не могла переоформити право власності на житло. Фахівці нашого адміністративного центру пояснили усе людині, що це є порушення. Наша адміністрація підключилася, питання вирішили, допомогли швидше поміняти паспорт. Щодо інших людей, які постраждали, то я не чув, щоби вони зверталися по допомогу до держави, хоча подібні випадки не поодинокі. До речі, заміна паспорта ускладнюється тим, що її можна зробити у Покровському, тобто не місці в Авдіївці.