«Коли місто через постійні обстріли залишилося без світла, води та газу, а на руках була однорічна дитина, чоловік наполіг, і ми з родиною виїхали до Лиману, але моє серце залишилося в рідній Авдіївці», - такими словами почала свою розповідь молода, усміхнена, сповнена енергії слідчий Авдіївського відділення поліції Юлія Пономаренко. Вона - ровесниця нашої Незалежності, і дивлячись на Юлю, її ставлення до роботи та життя, стає зрозуміло, що саме завдяки таким людям в нашій країні обов’язково відбудуться зміни на краще.

Загалом в Авдіївському відділенні поліції працюють 8 жінок віком від 23 до 45 років. Не дивлячись на те, що вони нарівні з чоловіками розкривають злочини, затримують небезпечних злочинців, спілкуються із бандитами та виїжджають у складі слідчо-оперативних груп на фіксування обстрілів, ці жінки не втратили свою природну жіночність та чарівність.

Сьогодні ми хочемо розповісти про одну з них – 26-річного слідчого Пономаренко Юлію. Народилася і виросла дівчина в Авдіївці, в звичайній родині, в якій батьки працювали на заводі і ніякого відношення до поліції не мали. Коли прийшов час обирати професію, Юля здивувала батьків тим, що чітко заявила – я хочу бути слідчим. По закінченню школи дівчина вступила до Донецького юридичного інституту і в 2013 році отримала диплом слідчого. В тому ж році прийшла працювати до відділення поліції, а потім – війна, обстріли, зруйновані будинки і людське горе…

Якраз в той час у Юлі народився син, і вони з родиною переїхали спочатку до батьків дівчини, ночували в підвалі, їжу готували на кострі, воду набирали в криниці. Тоді чоловік Юлі прийняв рішення тимчасово перевезти родину до Лиману. Вони прожили там рік. Дівчина зізнається, що тоді весь час думала про залишених батьків, друзів і відчувала, що потрібна саме там.

«Я ледве вмовила чоловіка повернутися, і як тільки ми приїхали в Авдіївку - віддала сина до дитячого садочка і приступила до виконання своїх обов’язків. Місто весь час обстрілювалося, особливо стара частина і «промка». Керівництвом нашого відділу було сформовано кілька слідчо-оперативних груп, які виїжджали на фіксування жертв та руйнувань. Бувало і таке, що за день одна група виїжджала 15 разів. Особисто мені важко було дивитися в очі людям, які в одну мить все втратили. Всім нам було страшно і холодно, але ні хто не скаржився, і це згортувало наш колектив. Наша зимова екіпіровка важила до 20 кг, в зимовій «зеленці», берцях, касці, бронежилеті та ще із спецзасобами було не дуже зручно пересуватися, і чоловіки нам допомагали, підказували, де краще сховатися, якщо раптом «прилетить», підсаджували на спецтехніку, приносили гарячий чай. Додому я поверталася пізно вночі, коли мій синочок Ярослав вже спав, і зараз я вдячна своєму чоловіку за те, що він із розумінням ставився до моєї роботи і усіляко допомагав та підтримував»,- розповідає Юлія.

Зараз, не дивлячись на те, що околиці міста й досі обстрілюються ворогом, люди повертаються в рідне місто і намагаються жити звичайним життям, працювати, водити дітей в садочки та школи. До Авдіївського відділення поліції щодня звертається велика кількість мешканців із різними скаргами та заявами про допомогу. У молодої дівчини-слідчого немає окремого напрямку роботи, тому їй доводиться спілкуватися із різною категорією злочинців – від звичайних крадіїв до особливо небезпечних.

«До кожної людини в мене окремий підхід. Я намагаюся «підібрати ключ» до правопорушника, дізнатися максимум інформації, інколи навіть ставлю себе на місце злодія, щоб краще зрозуміти його хід мислення. Все це цікаве для мене. Інколи день пролітає, як одна мить», - ділиться Юля.

Не дивлячись на те, що робота займає більшу частину життя дівчини-слідчого, вона встигає приділяти увагу своїй родині, і вихованню свого 4-річного сина Ярослава. Хлопчик знає, що його мама «ловить бандитів та допомагає людям», і він охоче розповідає про це своїм друзям в дитячому садочку. Юля зізналася, що була б не проти, якщо її син теж обрав би для себе роботу правоохоронця, але на даний момент її синочок мріє приміряти форму пожежника.

«Я дуже люблю читати та вишивати, але зараз доводиться відкласти свої хобі. Дуже сподіваюся, що коли скінчиться весь цей кошмар, і в нашій країні запанує мир, я таки здійсню свою мрію – власноруч вишию на вишиванці червоні маки та калину – символи моєї улюбленої країни»,- саме при цих словах на обличчі Юлі засяяла щира усмішка.