Це не професія. Це вибір - жити оцим всім чи не жити. І цей вибір робиш не ти. Ти можеш сто разів відходити від журналістики - куди завгодно. Але якщо вона обрала тебе, вона не відпустить твоєї руки. Це назавжди. Її кігті пробили твою шкіру і вже вчепилися у жили.

Це не робота. Тут не буває добрих та поганих працівників. Ті, хто хоч якось не вписується, просто відлущуються з часом. Ті, хто вписується, ніколи цього не позбудуться.

Це не найкраще, що могло б з тобою статися. Найкраще - це бити лежачого в офісі, підчищати за кимось, хто насправді робить справу, та дупля не стріляти, що ти робиш і нащо. А в журналістиці ти постійно у дискомфорті, тобі постійно боляче, або зле, тобі постійно за щось дякують, а ти не розумієш, чому, тебе постійно за щось лають, і ти не розумієш - це що усе, на що ви здатні?

Це не щастя, бо ти не можеш бути щасливим, доки бачиш біль, а ти бачиш його кожної миті.

Це не доля. Це щось більше за просто долю. Якби б тобі дали все, що завгодно інше, ти б навіть не глянув на ту чашу терезів, ти залишився б на цій. Якби б тобі дали інших людей, ти б навіть не подав їм руки, бо твої друзі - оці. Хлопці та дівчата з телевізорів. Ти завжди називаєш їх по імені і по назві видання, де вони працюють. Це ті, заради кого ти у чужому місті запізнюєшся на потяг, аби побачитись хоча би на 10 хвилин.

Це твоє. До останнього слова твоє. Якби б у життя було лише одне визначення, воно було б тільки таким.

Зі святом, журналісти.