Вчителька з відомого авдіївського муралу Марина Марченко: про війну, українську мову та майбутнє

Я народилася в Кіровоградській області, у селі Небелівка, а школу закінчила – у Черкаській. В 1961 році я вступила до Слов’янського педінституту – вчитель початкових класів. Направили мене працювати – в Донецьку область, Ясинуватський район, станція Желанна, школа «Більшовик». Там я вчителювала п’ять років. З чоловіком ми теж там познайомилися. Він закінчив музичне училище і був організатором позакласної роботи – хор вів, музику. Закінчила й педінститут у Луганську - вчитель української мови та літератури. У мене дві освіти.

У 1965 році ми переїхали в Авдіївку, де чоловік отримав квартиру. З того часу я працювала в Авдіївці, до березня 2022 року. Спершу – у 5-ій, а потім у 6-ій школі, яку розбили... Чоловік працював в на коксохімічному заводі.

Ставлення було яке? У пріоритеті багато років поспіль за радянських часів була російська мова. Дітей військових від вивчення української мови звільняли. Були школи з російською мовою навчання. І тільки, як Україна здобула незалежність, усі школи міста стали з українською мовою навчання, усі предмети – українською.

Моя донька також вчителька української мови та літератури, щойно випустила 11-й клас

Ніхто не примушував. Діти самі вчили. Я була багато років завучем, при мені переходила школа на українську мову, то скажу так – ніяких проблем не було.

Коли запровадили тестування 11-класників, то діти, як мені здається, взагалі почали активно вивчати українську мову. Це був перший предмет, який необхідно було складати, і всі предмети також складалися українською мовою. Вивчали щиро, не з-під палиці. Я пишалася, що діти знають мову.

Добре пам’ятаю 2014 рік, початок цієї війни. Робота в школі була дуже важкою. Чому? Діти, які не виїжджали, пережили й пропустили через себе оте все, що й дорослі, – стрілянину, обстріли, розруху, розбиті будинки… Ми, вчителі, намагалися приділяти учням якнайбільше уваги. Світла не було, води не було – ми намагалися виконувати домашні завдання з дітьми прямо в школі. Треба було підходити індивідуально до кожного.

Спершу були маленькі класи – 10-11 дітей, потім, коли було перемир’я, відносна тиша, діти почали повертатися – класи зросли до 20-25 учнів. Стало тихіше, обстріли були, але не такі інтенсивні. Страждала в основному «промзона» – між Ясинуватою й Авдіївкою. Школа від неї далеченько – десь чотири кілометри. Виживали, звикали.

Батьки і діти верталися у своє рідне місто зі слізьми. Я давала дітям, наприклад, такі теми творів: «Моє рідне місто», «Як я ставлюся до міста», «Моя Україна – це Авдіївка». Діти писали про це від щирого серця! Я читала із задоволенням, пишалася, що ми виховали таких дітей, які люблять Україну!

Була пандемія, і ми були на дистанційному навчанні. Чуємо по телебаченню: «Війна!». Ні ми, ні діти спершу не вірили. По телефону, онлайн учні запитували: «Невже це знову війна? Вже ж пережили і знову таке саме?». Це був суперстрес для всіх– і для дітей, і для дорослих. Тільки ж наче трохи оговталися, привели трохи місто до ладу, повставляли вікна…

Почалася колотнеча, паніка. Діти з родинами почали від’їздити. Води в місті не було. Ми набирали в баклажки – технічну, і по 20 літрів, і по 30, і по 40. Її підвозили. А зварити їсти – купували. 1 гривня – 1 літр. До цього всього ми звикли. А от коли відімкнули електроенергію й опалення… Це вже було страшне.

Стріляли – теж було звично, але коли почали пускати ракети, і почали займатися цілі будинки… Горіли фосфорні боєприпаси, їх не можна було погасити водою. Ось тоді, 14 березня, коли поряд загорілися сусідні під’їзди, раненько-вранці ми зібралися і вирішили виїздити. Був перевізник. За перевезення до Дніпра з нас взяли по тисячі гривень. Ще по-божому…

Коли почалася війна, 2015, 2016 рік уже, – стали приїздити до Авдіївки поважні гості, зокрема і з Європарламенту, і з Польщі, з Литви, з Чехії. Себе хвалити не буду, я вже багато працюю в школі і маю нагороди – відмінник освіти, три грамоти Верховної ради, орден і так далі. І от мені сказали: принесіть фотографії, ми будемо робити фотосесію. Я принесла. Одного разу – урок у п’ятому класі, відчиняються двері, заходять репортери…

Потім я дізналася: було 18 фотографій різних людей. Ніхто їх не характеризував. Цей австралійський художник Гвідо Ван Хелтен передивився всі фото кілька разів і каже на моє фото: «Оцю жінку я буду малювати. Можете мені не розповідати, хто вона і що. Але я вибрав її, бо в неї дуже сумні очі, видно, що вона пережила дуже багато горя».

І от його привели до нас у школу. Він ще раз мене сфотографував. І за два дні, під обстрілами, створив цей мурал. За два дні – вже можна було впізнати обличчя, а потім він допрацьовував ще деталі. Малював на розбитому будинку. У народі він у нас зветься – «разукрашка». Якраз біля цього будинку був поранений мій чоловік, ледь не вмер, ледве порятували...

Коли мурал був готовий, Гвідо – такий симпатичний, плечистий, років 45, – приїхав до школи, обійняв мене в класі перед учнями і каже: «Вам сподобався мурал?». А я відповідаю: «Та я там така стара, наче мені сто років!». А він каже: «А хіба ви мало горя пізнали? Ваш образ символічний. Це – всі жінки Авдіївки, які під час війни не кинули свого міста, які працювали. Це – символ Авдіївки: як під час війни страждають люди». Ще каже: «Ваш погляд спрямований туди, на Донецьк. У ньому ніби запитання – що ж ви робите, що виробляєте?»

Спочатку мурал був гарненький: якщо відійдеш далі – точно я. Будинок той мали відремонтувати, але так нічого й не зробили. Мурал вже облущений, посічений осколками.

Передумови війни – це дуже складне питання, аби пояснювати їх дітям на уроках мови. Це учням мають пояснити на уроках історії.

Що ж до моєї особистої думки, то я думаю, що війна почалася через заздрість. Путін заздрив Україні – що у нас такий народ, дружний, роботящий. Ось подивіться: зараз – як люди об’єднуються, як підтримують наших захисників!..

Які думки допомагають мені триматися зараз? Гляну на свого маленького 9-місячного правнучка Ваню, на онукового сина, – і думаю: ради нього я повинна жити, триматися, щоб це дитя мій онук зміг підняти на ноги, а я – хоч чимось їм допомогти. Ради дітей мені треба жити, ради чоловіка, який через поранення став інвалідом, зараз рухатися може тільки на двох милицях.

Уже тут, у Дніпрі, я пережила дуже важку операцію на щитоподібній залозі, складну, не бралися й робити. У лікарні я багато думок передумала. Інколи на душі так важко, що не знаєш, що б і зробив… А тоді інша думка б’є: «Ну чого ти розкисаєш? Розкиснеш – потім не зберешся до купи». Треба жити.