Поліціянт, який залишився в Авдіївці, розповів про роботу під обстрілами

«Мій батько працював в органах, тоді ще в міліції. Я відслужив в армії, а як повернувся, теж пішов у міліцію».

Іван почав працювати у Старобешівському районі, обслуговував територію прикордонної застави. Навесні 2014 року росіяни почали прориватися в район.

«У серпні на нашій заставі вони перейшли кордон. Я примкнув до прикордонників і почав захищати рідну землю з ними. Коли територія була фактично окупована, нам вдалося прорватися, правда, у повному оточенні».

Майже одразу Іван вступив до добровольчого батальйону. А в січні 2016 року приїхав у відрядження до Авдіївки.

«Тут тривали бойові дії. Я розумів, що мушу і можу допомогти. Займався патрулюванням, допомагав населенню, охороняв установи. З відрядження я так і не повернувся — залишився у місті».

Наразі Іван Гак є єдиним представником нацполіції, який залишається в Авдіївці на постійній основі.

«Мої колеги приїжджають у місто на добові чергування. Але я тут завжди. Сам запропонував начальнику цю ідею. Він підтримав. Бо в жодному разі не можна залишити місто без поліції. Люди мене бачать і відчувають, що їх не покинули».

Тепер Іван став для місцевих своєю людиною, до якої ледь не цілодобово можна звернутися за допомогою.

«Зранку люди приходять до мене за водою, бо ми пробурили свердловину. Також вони знають, що є генератор. Тому заряджають телефони та ліхтарики. У місті практично не ловить зв'язок, тому я даю подзвонити близьким».

Крім того, коли поліціянти приїжджають на чергування, можуть привезти посилки від близьких. Їх потім видає Іван.

«Окрім такої допомоги, виконую і свої безпосередні обов’язки. Якщо, наприклад, хтось помер, фіксую це, передаю інформацію далі, слідкую за правопорядком».

Також Іван постійно інформує населення, де і коли відбувається евакуація.

«До повномасштабного вторгнення в місті проживало понад 20 тисяч людей, наразі залишаються близько тисячі. І майже всіх я знаю особисто. За цей період ми фактично стали однією родиною. І щодня я чую: «тільки не їдь». Я прошу, щоб вони евакуювалися, але вони тримаються, живуть у підвалах та бомбосховищах».

Іван каже, всі люди, які залишилися, мріють про нашу скорішу перемогу. Вони розуміють, що жити зможуть лише в Україні.

Я показую їм відео, розповідаю, що коїла русня і як живуть люди в окупації. Всі розуміють, що з ними вони просто не виживуть. Тому чекають перемоги

Майже щодня в місто привозять гуманітарну допомогу. Людям роздають все необхідне.

«У нас навіть працює державний гуманітарний штаб. Місцеві можуть повідомити, що їм потрібно, фіксуються їхні звернення. Потім привозять необхідне. Якщо хтось не прийшов, ми можемо самі відвезти людям, бо знаємо, хто де живе. Також люди можуть звернутися за допомогою до лікарні, яка, попри нескінченні обстріли, продовжує працювати».

Іван каже, з початку повномасштабного вторгнення лише один раз виїжджав з міста, за помпою. Але то була швидка поїздка на бронемашині, бо все під постійними обстрілами.

«Виїжджати з Авдіївки навіть не думаю. Я там, де мушу бути. Місто фактично зруйноване, але я позабивав вікна, підготував дрова. У багатьох містах, де зараз мої колеги, немає води. А в мене є. Тому в мене ще не найгірші умови. Так, стріляють. Але ми на своїй землі. Я дуже люблю свою Батьківщину і буду тут до останнього подиху».

До Дня захисника і захисниць України Івану присвоїли звання Почесного громадянина Авдіївки.

«Я навіть не знав, що будуть нагороджувати. Зранку зателефонував начальник, сказав, що треба підійти до адміністрації. З самого ранку росіяни сильно гатили, мабуть, так хотіли нас привітати. А ми їм у відповідь запустили на повітряних кулях червоно-чорний прапор. А потім мене нагородили. Було дуже несподівано, але приємно».

Наразі Іван дуже мріє зустрітися з родиною. Але, каже, це буде лише після перемоги.

«Ми чекаємо на мир. Ні про жодні перемовини й мови не може йти. Ми повернемо свої землі, бо Донеччина, Луганщина, Крим — то Україна!».

За словами Івана, одразу після перемоги він збереться із побратимами.

«Будемо святкувати. Будемо радіти. І я обов’язково куплю собі багато морозива, адже так мрію поїсти його. А де я буду далі — покаже час. Поки моє місце в Авдіївці».